Берлін – місто з багатою історією, де сусідують свідки величі й трагедій минулого, численні архітектурні та культурні пам’ятки, що нагадують про різні епохи: від прусських часів до драматичних подій XX століття. Особливе місце у цьому переліку посідають колишні в’язниці, які у різні часи були не лише спорудами для утримання злочинців, а й інструментом політичних репресій. Одним із таких унікальних просторів Берліну є Історичний парк в’язниці Моабіт (Geschichtspark Zellengefängnis Moabit), який поєднує пам’ять про трагічне минуле та сучасне переосмислення історії. Далі на berlinname.eu.
Панорамна фортеця
Ідея побудувати нову в’язницю у районі Моабіт виникла у 1841 році у королівської родини Пруссії, коли помітили, що для ув’язнених не вистачає камер. Король Фрідріх Вільгельм IV замислив особливий проєкт, за яким в’язниця мала бути місцем не лише відбування покарання, а й дисципліни та порядку, де “виховуватимуть душі”. Міністр юстиції Карл-Август фон Гаке довго сперечався з архітектором Карлом-Фердинандом Буссе про форму корпусів: король наполягав на суворій панорамній вежі для цілковитого контролю, Буссе ж пропонував більше світла та простору для камер. У цих суперечках народилася унікальна планувальна схема: кругла наглядова вежа, від якої променями розходилися корпуси. Так можна було водночас контролювати територію та надійно ізолювати ув’язнених.
Будівництво почалося у 1842 році у районі Моабіт, який на той час був околицею Берліна. Процес просувався зі складнощами: робітники скаржилися на масивні кам’яні блоки, які доводилося підіймати вручну, а наглядачі прискіпливо перевіряли, чи точно ті дотримуються плану й вимагали виправлень. Інженер Ганс Кеніг неодноразово вносив корективи у конструкцію, щоб забезпечити міцність стін і вентиляцію. Коли у 1849 році в’язницю урочисто продемонстрували почесним гостям, ті одразу відзначали не лише її масштаб, а й оригінальне “оживлення”. За задумом архітектора, вузькі коридори чергувалися з невеликими двориками, де в’язні могли гуляти, перебуваючи під жорстким наглядом. Моабіт стали масово відвідувати численні делегації з інших країн, бо чимало політиків прагнули побачити на власні очі, як Пруссії вдалося поєднати сувору дисципліну з оригінальним архітектурним рішенням. Фрідріх Вільгельм IV із гордістю називав цю споруду “в’язницею майбутнього”.
Камери, коридори, контроль
У другій половині XIX століття ця в’язниця стала невіддільним складником системи правосуддя. Щороку туди привозили сотні німців: від дрібних правопорушників до важких злочинців. Серед них були революціонери 1848 року зокрема учасник берлінського повстання Карл Бауер, який боровся за демократичні реформи Пруссії. У міжвоєнний час у камерах перебували політичні активісти з Комуністичної партії Німеччини зокрема Ернст Тельман, який згодом став головою Комуністичної партії у Веймарській Німеччині.
Одним із найвідоміших ув’язнених Моабіту XIX століття став швець Вільгельм Фойгт, який пізніше прославився як “капітан Кепеніка”. Він потрапив до камери у 1866 році, коли йому лише виповнилося 17, а вийшов у 20. У 1878 році у стінах в’язниці стратили 21-річного Макса Геделя, який намагався вбити кайзера Вільгельма I. Ця подія затаврувала Моабіт як місце суворих покарань та політичного страху.
Умови утримання були суворими, але ретельно регламентованими: ув’язнені прокидалися рано, працювали за розкладом, плели кошики, шили одяг. Працювали окремо, наглядачі не дозволяли спілкуватися. Релігія теж була складником перевиховання: час від часу капелан проводив служби та бесіди для “порятунку душ”. У Моабіті тримали й тих, хто очікував на вирок суду. Про парк тоді навіть не йшлося, споруда височіла серед відкритих полів, робітничих будинків та промислових об’єктів. Територію огородили для службових двориків і прогулянок ув’язнених, які відбувалися під пильним наглядом. Крім того, арештовані мусили носити маски або капюшони, щоб знайомі не могли впізнати одне одного.
У тіні свастики: репресії та страх
На початку XX століття в’язниця перетворилася на центр політичних репресій. Після Першої світової війни туди потрапляли активісти, опозиціонери та учасники революційних рухів. Їх карали не за злочини, а за ідеї: адміністрація контролювала не лише тіло, а й думки. Політичних ув’язнених тримали окремо, їм забороняли листування, книги й газети, навіть у камері вони не знали, коли за ними спостерігають. Моабіт став “в’язницею ідей”, де страх та ізоляція керували кожним рухом і словом, а сама назва поступово перетворилася на синонім репресій і символ абсолютного контролю.
Під час нацистського режиму ця в’язниця, яка раніше була суворою, але впорядкованою системою, стала машиною жаху для людей, котрих влада вважала небезпечними. У Моабітській в’язниці тримали журналіста Карла фон Осціуса, який виступав проти нацистської пропаганди, поета Мусу Джаліля. У 1944 році письменник Вольфганг Борхерт провів там понад 9 місяців за звинуваченням у “підриві військової сили”, а актор і співак Ернст Буш опинився за ґратами за участь у підпільних організаціях. Після невдалого замаху на Гітлера 20 липня 1944 року до Моабіту привезли бійців німецького опору: зі 306 зареєстрованих лише 35 дожили до падіння нацистського правління.
Від руїн до пам’яті
Після Другої світової війни Моабітську в’язницю використовували для тимчасового утримання підсудних Нюрнберзьких процесів та колишніх нацистських чиновників. Потім частину корпусів зайняли союзницькі адміністрації, інші споруди поступово руйнувалися. Старі камери стали сховищами для архівів та інвентарю, які потерпали від мародерів. Тоді історики та колишні в’язні почали публічно говорити про створення місця пам’яті. Але на перехід від розмов до справи знадобилося кілька десятиліть.
Ідея перетворити в’язницю Моабіт на музей належала історикові та архіваріусу Берлінського сенату Герду Шмідту (Gerd Schmidt), який у 1978 році почав кампанію з документування історії закладу. Він активно співпрацював із колишніми в’язнями та журналістами, збираючи свідчення про умови утримання людей та політичні репресії. На початку 1980-х років до проєкту долучилася архітекторка Урсула Вільмс (Ursula Wilms), яка опікувалася відновленням автентичної структури будівлі та плануванням експозицій. Сенат Берліна підтримав їхню ініціативу, вбачаючи у цьому не лише можливість зберегти архітектурну спадщину, а й показати драматичну історію політичних репресій XX століття.
Стежками пам’яті
Проєкт довірили архітекторці Урсулі Вільмс та ландшафтному дизайнеру Гюнтеру Нагелю. Вони відмовилися від ідеї відновлювати тюрму у первісному вигляді – навпаки, прагнули показати порожнечу як символ знищення людей. Частину пізніше зведених адміністративних споруд і приміщень, які спотворювали первісну планувальну схему Буссе, знесли. Для колишніх в’язнів і дослідників це стало справжнім трибуналом пам’яті. Бо розробники проєкту залишили все, що розкривало щоденне життя та страждання арештантів, і водночас створили оптимальний простір для лекцій, виставок і зустрічей.
Так у 2006 році на місці колишніх корпусів сформували Історичний парк в’язниці Моабіт. Замість кам’яних мурів – зелені галявини та алеї, крізь які проступали контури камер, залишки фундаментів і фрагменти стін. Це не звичайний парк, а своєрідний музей просто неба, де історія проглядає крізь траву й дерева. А інформаційні стенди та експозиції біля входу нагадують відвідувачам про трагічні долі, страх, мужність і стійкість людей, які опинилися за цими стінами.
Уроки історії для Берліна
Щороку Історичний парк в’язниці Моабіт відвідує приблизно 50–70 тисяч туристів, сюди приїздять з усього світу студенти, школярі, дослідники історії. Відвідувачі можуть пройти вузькими коридорами, піднятися до колишньої наглядової вежі, побачити камери такими, якими вони були багато років тому. Сучасні експозиції розповідають не лише про архітектуру й побут, а й про конкретні долі – від політичних ув’язнених доби нацизму до опозиціонерів післявоєнних років. Там проводять лекції, шкільні уроки й тематичні виставки, поєднуючи автентичність із мультимедійними технологіями. Завдяки цьому Моабіт став не забутою “чорною скринькою”, а місцем пам’яті, де історія звучить голосно та правдиво.
Джерела:
- https://www.berlin.de/tourismus/parks-und-gaerten/4216129-1740419-geschichtspark-zellengefaengnis-moabit.html
- https://www.bpb.de/themen/holocaust/erinnerungsorte/503357/geschichtspark-ehemaliges-zellengefaengnis-in-berlin-moabit/
- https://entwicklungsstadt.de/gestern-gefaengnis-heute-gruenanlage-der-geschichtspark-moabit-am-hauptbahnhof/
- https://glada-berlin.de/