Берлін здавна славився не лише культурними скарбами та мистецькими талантами, а й науковцями світового рівня. Саме там народився один із найяскравіших вчених XX століття – біофізик Макс Дельбрюк (Max Delbrück), який став одним із першовідкривачів молекулярної біології. У 1945 році його експерименти з вірусами заклали основу сучасної генетики, за що разом зі здобувачами отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини. Дельбрюк прославився не лише як біолог, він став ще й першим фізиком, який передбачив явище, відоме у сучасній науці як “розсіювання Дельбрюка”. Далі на berlinname.eu.
Шлях від астрономії до фізики
Макс народився у вересні 1906 року у Берліні, був наймолодшим із семи дітей у поважній та відомій родині. Батько Ганс Дельбрюк працював професором історії у Берлінському університеті, багато років редагував і коментував політичні події на сторінках газети “Preussische Jahrbücher”. Мати Макса походила з іншої видатної наукової династії: була онукою відомого хіміка Юстуса фон Лібіха.
Дитинство хлопчика минало у передмісті Грюневальд – районі, де мешкали заможні професори, юристи, лікарі й торговці. Спочатку захоплювався астрономією, яка допомогла Максу знайти своє покликання. У Геттінгенському університеті розпочав навчання з астрофізики, але швидко переметнувся до теоретичної фізики, яка здалася більш природним вибором у добу, коли світ щойно відкрив квантову механіку. Геттінген тоді був одним із центрів наукової революції. Там у 1930 році Дельбрюк здобув докторський ступінь і сформував широке коло друзів, серед яких особливо вирізнявся Вернер Брок – майбутній почесний професор філософії у Фрайбурзі.
У пошуках наукової істини
1929-1932 роки молодий науковець провів у закордонних наукових відрядженнях у Великій Британії, Швейцарії та Данії. Кожна країна залишила свій відбиток. Англія подарувала нову мову, культуру та ширший світогляд, у Швейцарії та Данії він зустрівся з корифеями фізики – Вольфгангом Паулі та Нільсом Бором. Саме Бор надихнув Макса поглянути на біологію під новим кутом зору: вчений припускав, що принципи квантової механіки можуть мати значення й для інших наук зокрема для пояснення таємниць живої матерії.
Ці ідеї проросли у майбутньому. У 1932 році Дельбрюк повернувся до Берліна і став асистентом видатної фізикині Лізи Мейтнер в Інституті хімії кайзера Вільгельма. Він сподівався, що саме там зможе глибоко вивчати біологію. За іронією долі до цього його підштовхнули темні часи, бо з піднесенням нацизму офіційні наукові семінари стали нудними та надміру ідеологізованими. А от у приватних зустрічах німецьких фізиків та біологів визрівали сміливі ідеї. У 1934 році Макс увійшов до одного з таких гуртків, де керував генетик Микола Тимофєєв-Ресовський.
Унікальне відкриття Макса Дельбрюка
У середині 1930-х років ім’я молодого вченого вже стало відомим у наукових колах. У 1935 році він разом із Миколою Тимофєєвим-Ресовським та Карлом Циммером опублікував наукову працю, яка згодом стала класичною, – “Про природу генних мутацій та генну структуру”. Цей текст відкрив нову сторінку у розумінні генетики: вперше науковці чітко та ґрунтовно виклали ідеї про природу мутацій і внутрішню організацію гена. Праця одразу ж набула статусу проривної, а згодом стала тим ґрунтом, на якому проросла відома дисципліна – молекулярна генетика.
У 1937 році Дельбрюк отримав престижну стипендію від Фонду Рокфеллера, яка дала можливість виїхати до Америки. Переїзд до США став для вченого не лише науковим вибором, а й порятунком, бо Німеччина все більше занурювалася у політичний морок. Почав працювати у Каліфорнійському технологічному інституті, вивчав генетику плодової мушки “Drosophila melanogaster”, поєднуючи інтереси до фізики, біохімії та біології. Але найяскравішим поворотом у долі стало звернення Дельбрюка до світу бактеріофагів – вірусів, які вражали бактерії.
Ще одне цінне відкриття
У 1939 році він разом з американським дослідником Еморі Еллісом опублікував статтю “Зростання бактеріофага”, де вчені довели, що віруси розмножуються не поступово, як живі клітини, а “одним стрибком”: після певного прихованого періоду відразу “вибухають” масовим потомством. Це відкриття змінило розуміння самого поняття “життя” на межі живого й неживого. Коли у вересні 1939 року стипендія закінчилася, він збирався повертатися до Німеччини, але вибухнула Друга світова війна. Вчений вирішив залишитися у США й прийняв викладацьку посаду на кафедрі фізики в Університеті Вандербільта.
Код життя та його дослідни
У Вандербілті Дельбрюк зробив відкриття, яке сучасні дослідники вважають класичним: описав одностадійний процес вирощування бактеріофагів. Виявилося, що після “латентного” періоду вже через годину одна заражена бактерія може породжувати сотні тисяч нових вірусів. Це стало великим проривом для розуміння механізмів вірусного життя. У 1943 році вчений опублікував результати, які приголомшили наукову спільноту: бактерії, заражені бактеріофагами, здатні до спонтанних мутацій, що робить їх імунними до вірусів. Це відкриття заклало початок новому розділу генетики та основи для розуміння стійкості мікроорганізмів.
У 1946 році Макс Дельбрюк та Альфред Герші, працюючи незалежно один від одного, довели, що різні види вірусів можуть обмінюватися генетичним матеріалом і створювати нові варіації. Те, що вважалося можливим лише для вищих організмів, які розмножуються статевим шляхом, раптом виявилося притаманним і примітивним вірусам. Це відкриття остаточно змінило уявлення про спадковість і мінливість у біології.
Втім, у житті Макса Дельбрюка було місце не лише для лабораторій і наукових проривів, а й для гармонії, яку подарувала йому сім’я. У 1941 році він одружився з Мері Брюс, з якою виховав чотирьох дітей. У 1945 році Дельбрюк здобув громадянство Сполучених Штатів, ця країна стала його домівкою.
На перехресті наук
Наукові інтереси вченого змінювалися разом із часом. Якщо в 1940-х роках він працював переважно у галузі молекулярної генетики, то вже на початку 1950-х років захопився сенсорною фізіологією. Був період, коли Дельбрюк ненадовго відійшов від цих досліджень. Причиною стало створення Інституту молекулярної генетики у Кельнському університеті. Там професор втілював свою ідею міждисциплінарного наукового середовища – місця, де кілька кафедр працюють разом, збагачуючи одна одну. Його метою було не лише розвинути молекулярну генетику, а й показати приклад сучасної університетської науки, відкритої до співпраці та нових методів.
У 1960-х роках Дельбрюк захопився ще й поведінковими науками. Його цікавила навіть поведінка цвілі, хоча спроби у цьому напрямку не дали значних результатів. А у 1977 році завершив активну роботу у Каліфорнійському технологічному інституті, де провів більшу частину своєї кар’єри, залишаючись почесним професором біології. Останні роки життя проминали спокійно, хоча інтерес до великих наукових питань він ніколи не втрачав.
Наукова одіссея Макса Дельбрюка
Видатний науковець пішов у засвіти у березні 1981 року у Каліфорнії. Але спадщина залишилася. Його заслуги відзначали ще за життя: у 1967 році Дельбрюк став іноземним членом Лондонського королівського товариства, у 1970 році – членом Європейської організації молекулярної біології. А після смерті ім’я Дельбрюка отримали наукові інститути та нагороди: премію Макса Дельбрюка вручають Американське фізичне товариство та Центр молекулярної медицини у Берліні, яке входить до Асоціації Гельмгольца. Сучасний Центр молекулярної медицини Макса Дельбрюка продовжує впроваджувати відкриття досліджень в обраній галузі. Цей вчений не боявся шукати відповіді на складні та малозрозумілі запитання, був мостом між фізикою й біологією. А його наукова спадщина й у XXI столітті продовжує формувати сучасну науку.
Джерела: