Існує чимало людей, які обожнюють вирощувати свої овочі та фрукти, зазвичай у таких охочих є власний будинок або дача, де легко облаштували сад чи город. Набагато складніше містянам, але й такі прихильники живої природи знаходять вихід зі складного становища. Город турка Османа Каліна у Берліні вже не одне десятиліття є місцем відвідування туристів, а все тому, що влаштував його винахідливий мешканець біля Берлінської стіни ще за часів НДР. Найцікавіше те, що попри всі складнощі, власник зумів зберегти своє господарство до 2020-х років. Туристи називають це місце “Будиночок на дереві на Стіні” (“Baumhaus an der Mauer”) і часто приходять подивитися на охайний город і маленький садочок, які виглядають фантастично серед висотних будинків сучасного міста. Далі на berlinname.eu.
З чого все починалося?
Город турка Османа Каліна вже давно став однією з пам’яток Берліну, про яку знають у багатьох містах Європи. У 1982 році 60-річний Осман вирішив використати ділянку землі на пустирі біля Берлінської стіни. При цьому він не просив ніяких дозволів і не сплачував податків, просто почав висаджувати рослини для свого столу. Після тяжкої роботи на будівництві у чоловіка загострилася міжхребцева грижа, він 2 роки перебував на лікарняному, а потім вже не міг працювати. А оскільки сидіти, склавши руки, не звик, то знайшов собі заняття для душі та на користь сім’ї. Думка влаштувати город на вільному місці біля Берлінської стіни здалася дідусеві логічною, бо переважна частина пустиря була захаращена звалищами. Розчистив, прибрав, завіз трохи добрив і доклав море власної праці.
Про те, що він став порушником кордону, старий дізнався від прикордонників НДР, які спочатку дуже здивувалися, а потім почали вимагати, щоб той покинув територію. Дідусь мав житло неподалік від городу, тому відмовлятися від свого здобутку не збирався. Він ламаною німецькою мовою віджартовувався, скаржився на бідність, клеїв із себе сільського дурня та постраждалого від імперіалістів заробітчанина, якому нема, що їсти. Дискусії тривали протягом 2 років і, врешті-решт, завершилися позитивно для пана Османа.
Роль Берлінської стіни
Щоб краще зрозуміти ситуацію, варто згадати, яке значення мало будівництво Берлінської стіни у радянські часи. У східній Німеччині її називали “Антифашистська захисна стіна” (“Die anti-Faschistischer Schutzwall”), представники влади бачили у ній перепону для західних шпигунів та мешканців, які прагнули перебратися до капіталістичної, ворожої до СРСР держави. У Західній Німеччині Берлінську стіну сприймали як намагання Радянського Союзу обірвати потік мігрантів із “соціалістичного раю”. Бо всі мешканці НДР знали, що товари у ФРН якісніші та дешевші й намагалися хоч іноді туди прорватися, щоб придбати речі та побачитися з рідними.
Але не всі знають, що насправді це була не одна стіна, а 2 паралельні, розташовані на відстані 100 метрів одна від одної. Та, яку називали Берлінською, стояла ближче до східного Берліна, будівництво першої Берлінської стіни розпочалося у 1961 році, другої – у 1962. Відстань між стінами берлінці називали “смугою смерті”, де прикордонники мали право застрелити будь-якого порушника. Ділянку засипали дрібним гравієм і ретельно вирівнювали щодня, щоб були помітні сліди.
Чотирилапі охоронці Берлінської стіни
Також з обох боків смуги через певні проміжки стояли прожектори. Додатково територію охороняли спеціально навчені пси, яких називали “стіновими собаками”. За різними даними, їхня кількість складала від 6 000 до 10 000, кожну прив’язували до 5-метрового ланцюга, прикріпленого до кабелю завдовжки 100 метрів, щоб собака міг бігати вздовж стіни. Чутки про цих псів були настільки жахливими, що коли після падіння Берлінської стіни їх хотіли роздати по родинах в об’єднаному Берліні, люди спершу боялися брати. Прилаштувати вдалося 1500 тварин, інших розподілили по притулках Німеччини.
Умови для пана Османа від НДР
Враховуючи політичну ситуацію, не дивно, що прикордонники НДР побоювалися, що город – лише прикриття, а насправді старому допомагають копати підземний хід для втікачів зі східного Берліну. До речі, подібні випадки дійсно траплялися. А дідусь за той час встиг ще й будинок неподалік поставив, який зібрав із підручних матеріалів. Однак підозри прикордонників не виправдалися, тому у 1984 році Осман Калін отримав офіційний дозвіл від влади НДР, однак з умовами. Він не мав права використовувати Берлінську стіну для витких рослин, щоб мур залишався чистим, і не міг додавати поверхи у будинку.
Це старого цілком влаштувало, він прагнув лише одного: щоб ніхто не заважав йому опікуватися своїм городом. Поступово пан Осман навіть заприятелював із східнонімецькими прикордонниками, вони іноді навідувалися з перевіркою, а на Різдво навіть приносили подарунки: шоколад або гарний костюм. А місцеві мешканці приводили дітей подивитися на те, як ростуть овочі, акуратний город турка здавався маленьким оазисом у місті. Щодо представників поліції західного Берліну, то вони навіть не втручалися, бо старий захопив територію сусіда, а не їхню.
Після об’єднання Німеччини
Після падіння Берлінської стіни місця навколо неї значно побільшало. Тому пан Осман подумав, що варто розширити ділянку, і почав приєднувати територію, на якій раніше стояла знакова стіна, просуваючись у бік східного Берліну. Поліція намагалася тому перешкодити, але пан Осман вперто продовжував висаджувати овочі, навіть створив виноградник. У садку вже були 3 вишні, які теж давали врожай. Все вирощене старий забирав додому або продавав на ринку. Місцева влада намагалася припинити самовільне захоплення, але за Османа почали заступатися самі мешканці.
Зіграв роль і законодавчий нюанс: тривалий час не могли з’ясувати, до якого району Берліна належить захоплена старим ділянка. Формально земля, де стояв будинок, належала церкві, розташованій неподалік, а за німецькими законами, такі споруди не мали права зносити без дозволу церковників. Пан Калін звернувся до священників, і ті дозволили хазяйнувати, бо вважали його родину представниками високих моральних якостей. І те, що чоловік не був християнином, не стало перепоною. А коли почали перебудовувати берлінські вулиці, до ділянки пана Османа не дійшли, бо тоді не вистачило коштів. Тільки у 2004 році розібралися, що це місце належить до Кройцберга, але районна влада поставилася до городу в центрі столиці лояльно. Щобільше ніякого будівництва у тому місці не планувалося, тому вирішили залишити все так, як є.
На початку XXI століття
Поступово ділянка городника Каліна перетворилася на місцеву пам’ятку. Коли була скасована заборона на розширення будинку у висоту, дідусь одразу додав ще один поверх, так що вийшла така собі двоповерхова літня резиденція. Ділянку відгородив металевою сіткою, що виглядає трохи дивно у центрі сучасного міста. З одного боку проходить дорога, з іншого – вузька вулиця з кількома будинками, позаду розташована церква святого Фоми (St. -Thomas-Kirche). Навколо прокладена нова, геометрична бруківка. Варто відзначити, що представники міської влади досить шанобливо ставляться до пана Османа. Адже роль всіх фермерів у Німеччині залишається вагомою, що підтвердили й фермерські демонстрації у Берліні 2024 року.
Як повідомляли туристи, у 2015 році пан Осман ще мав сили опікуватися городом, його часто бачили на відпочинку під деревами маленького садка. До гостей завжди залишався привітним, але увагу приймав дозовано. Щодо містян, то вони продовжили приводити своїх дітей до “Будиночка на дереві на Стіні”, щоб ті могли побачити процес вирощування врожаю. Для них історія пана Османа Каліна стала яскравим прикладом стійкості скромного трудівника, який зумів виграти у протистоянні з державою.
Джерела: